Про Країну як об’єкт зусиль

Немає коментарівАвтор: Olga ZaichenkoКатегорія: Культура і цивілізація

Рівень розбіжностей розуміння Країни як «об’єкту зусиль» в бесідах з різними громадськими активістами та/або лідерами суспільно-політичної думки, що мають амбіцію змінити якість нашої країни на краще, переконує мене у тому, що варто поділитись із широким загалом власним розумінням, яке синтезує раніше прочитане у великих дослідників з власними дослідженнями за майже 20 років тренінгу, консалтингу, коучингу.

Отже, країна як синтез елементів:

  1. Територія
  2. Народ
  3. Культура
  4. Економіка
  5. Держава
    • Політики (ідеологи)
  6. Суспільство

Якщо котрийсь з основних шести елементів слабкий або втрачає свою незалежність, то гине країна. І, на жаль, до такого ефекту часто долучається саме той сьомий елемент, який походить із суперечки між державою та суспільством за права контролю над розвитком решти чотирьох елементів країни.

Територіальні суперечки між нашим середньовічним народом та сусідами доти не призводили до втрати незалежності держави, а призводили лише до тих чи інших політичних союзів, що було звичайнісінькою практикою усієї Європи, допоки не було «союзником» підступом знищено ключову частину культури (власний правочин, перш за все, та рівень доступності освіти для всього народу, навіть, не мову чи релігійну конфесію – тут ми легко залишались собою, творячи компроміс). Підступ вдався, бо державці допустили залежність політики, наївно думаючи, що «союзник» ставиться з такою ж відповідальністю до союзу, а не розглядає його як метод окупації території та поневолення (закріпачення) народу після знищення його державців (козацької старшини) та державного устрою (включно з адміністративним поділом та системою самоуправління територій).

Там , де є суперечка (конкуренція) між двома, там завжди з’являється третій, який гріє на тому руки. Власне, саме так сформувався Макіавеллі (через наслідки боротьби гвельфів та гібелінів).

Тобто політика є похідною від держави, її реакцією на вимоги з боку суспільства, і не перетворюється на самостійний елемент, бо без доброї волі державців не здійснюється, хоча цю добру волю державців гартують громадські діячи як виразники суспільних запитів.

Порядок елементів також не є випадковим. Народ може виникнути лише з емоційної прив’язки не лише між собою, а і до певної території, благоустрій якої породжує культуру, яка ще більше зміцнює емоційну прив’язку індивідуумів між собою та до спільноти на загал.

Тільки, коли народ стає народом з певною культурою, яка розвинулася з особливостей певної території та її благоустрою, зароджується господарство (економіка).

Якщо народ є достатньо вправним у використанні потенціалу своєї території та культури для розбудови економіки (якості життя), то сусіди починають заздрісно зазіхати чи то на територію, чи на народ, чи на економіку, чи на все разом. І задля стримування таких зазіхань сусідів народ творить державу – порядок розподілу відповідальності за збереженість та примноження своїх здобутків (своєї чисельності та якості життя), як від зовнішніх загроз, так і від внутрішніх (бо сусіди мають схильність діяти із заздрості не лише, коли вони з іншого народу чи іншої країни).

Як тільки хтось отримує важелі впливу, то стає вразливим до спокуси вивершуватись над іншими, зловживаючи спільними надбаннями заради власних інтересів – і тоді ті, хто делегував їм ці важелі, бунтують.

З бунту починається інституалізація суспільства як противаги державцям, аби вони виконували потреби, з яких народ виокремив з себе своїх кращих представників, аби вони стали державцями та зміцнювали б державу, тобто її здатність зберігати ті здобутки народу, який він творить на своїй території завдяки своїй культурі, яка підказує розвивати ті чи інші галузі економіки.

Дуже важливо, аби не бунтом єдиним відбувалась інституалізація суспільства, бо яскравий викид суспільних емоцій ініціює зміни, але провадити їх далі треба усім гуртом і щодня, і тривалий час, і починаючи з розуміння усієї складності об’єкту докладання зусиль, і необхідності синтезу усіх елементів країни, навіть не просто синтезу, а конвергенції, бо одне витікає з іншого, і за слабкості хоча б однієї ланки, гине уся система.

Найбільше спротиву викликала в останній дискусії теза про відмінність категорій «народ» та «суспільство», тому зупинюся на ній додатково.

Скористаємось зі зрозумілого прикладу – того, що відбувається на пост-радянській території.
Суспільства, зі своїми вадами та чеснотами, по всіх пост-радянських країнах дуже схожі. Скрізь багато інфантилізму, зокрема, та нігілізму, бо усі наші суспільства є пост-радянськими, тобто побудованими на очікуванні якогось там «щасливого майбуття» виключно від зусиль держави та політиків (партійців) водночас з антиелітарністю настроїв, підміною економічними параметрами соціо-культурних при соціальній стратифікації та дифузії, та схильністю вирішувати будь-які питання через «своїх» та із «вдячністю».
Держави вже дещо більше відрізняються між собою, ніж суспільства, на пост-радянському просторі. Чому? Усі ж також отримали пост-радянський спадок у вигляді інституцій, традицій їх функціонування та самих функціонерів.

Тому що народи різні, з різною культурою. Котрісь з народів спокійно ставляться до того, аби спочатку обмежити вплив «інших» (з іншими цінностями, но емоційна єдність індивідуумів у спільності виникає із спільних переживань, а вони бувають спільними лише за умови спільних цінностей; за різних цінностей одна подія дає різні переживання, а не спільні) на свої внутрішні процеси, а вже після того напрацьовувати толерантність. Котрісь з народів просто не помічають такої іншості.
Котрісь з народів будують свою поведінку на волюнтаризмі, і тільки його розуміють та поважать, а діалог та поміркованість вважають за слабкість. Котрісь з народів більше за все цінують свободу. Котрісь з народів більше за все цінують збереження своєї чисельності. Котрісь – завжди хизуються своєю культурою тощо.

Відмінності народів позначаються на відмінностях держави швидше, ніж на відмінностях суспільства, просто тому, що держава як інституція народжується в цивілізаційному процесі раніше за суспільство, хоча спільність (утворення спільнот) супроводжує усе життя народу. Просто самоусвідомлення народу народом, а також своєї соціальної стратифікації та суспільного укладу, який влаштовує усі страти, відбувається з тією швидкістю, яку дозволяє культура, яку витворив народ протягом свого життя. Чим вища культура народу, включно із відчуттям своєї єдності поза стратифікації, тим об’єктивнішою вона є, і тим швидше інституалізується суспільство, бо є узгодженість інтересів страт та діалог між ними.

Держава інституалізується не усім народом, а однією із соціальних страт, елітою, а тому випереджає у своїй інституалізації суспільство, хоча мало усвідомлене суспільство на фоні низької культури самопізнання, саморозвитку та діалогу, сприяє хибним уявленням про еліту та хибній соціальній дифузії, коли представники кожної із соціальних страт потрапляють не та ці позиції в суспільно-політичній інфраструктурі.

Тобто народ стає народом, групуючись за цінностями та переживаючи спільно події, набуваючи спільні переживання, традиції, легенди, символи, звички, випрацьовуючи спільну мову в ході спільного проживання подій та розвитку своєї культури та економіки.

Суспільство стає витвором народу у відповідь на необхідність убезпечити себе від свавілля більш раннього свого творіння – держави, бо делегування важелів впливу та права чинити (застосовувати) право достойникам може бути спокусою для негідників, які вміють видати себе за достойників.

Тобто, допоки народ не витворить на свій розсуд, виходячи зі своєї культури, і економіку, і державу, і суспільство, доти не буде міцною та квітучою країна. І немає сенсу закидати щось попередньому творінню (державі), якщо останнє (суспільство) несе в собі забагато чужого (радянського).

І задля перетворення пост-радянського суспільства на українське суспільство і варто заново досліджувати себе як народ та розвивати (та підвищувати) свою культуру, що без поваги до надбань власного народу неможливо. І саме такою має бути поточна мета громадських активістів – досягнути перетворення суспільства з пост-радянського на українське.

І вже зі свого оновленого стану українське суспільство побачить, як впливати на політиків та державу, аби якість життя народу, який породив із себе обидві інституції – державу і суспільство, – відповідала б потенціалу землі, Богом подарованої саме цьому народові.

Саме тоді скажемо, що доклалися до побудови Країни щасливих людей.

Позначки:, , , , , , ,

Коментарі закриті.

Copyright 2017 © - EQImpact : Бутік розвиваючих рішень